Відродження держави

Звіт І групи "Історики"

Боротьба синів Романа Мстиславича за відродження Галицько-Волинського князівства. По смерті Романа Мстиславича, як пише літописець, «велика смута (чвари) постала в землі руській». За спадщину великого князя вступили в боротьбу руські князі з інших земель, Угорщина та Польща. Але головною руйнівною силою єдиного князівства було галицьке боярство, яке прагнуло не допустити посилення княжої влади. Тільки після 40 років жорстокої боротьби сини Романа Данило і Василько змогли відродити єдність володінь свого батька.

Коли загинув Роман Мстиславич, його старшому синові Данилу було чотири роки, а молодшому Василькові — два. Скориставшись малолітством князів, галицькі бояри змусили їх разом із матір’ю Анною залишити Галич, а на княжий престол запросили сіверських князів, онуків Ярослава Осмомисла, синів Ігоря Святославича — Романа, Святослава і Ростислава. Галицьке боярство керувалося єдиною метою: позбутися нащадків Романа та послабити княжу владу.

Тим часом Данило, Василько та їхня мати були змушені шукати притулку в угорського короля Андрія ІІ та краківського князя Лешка, які визнавали право малолітніх князів на галицько-волинський престол. Володарі Угорщини та Польщі прагнули використати присутність малолітніх князів як привід для втручання у внутрішні справи Галицько-Волинського князівства. Удавано підтримуючи законних спадкоємців, вони прагнули загарбати їхні спадкові володіння.

Проте Ігоревичі, що були запрошені до влади боярами, почали вимагати реальної влади. У відповідь на це бояри стали чинити беззаконня й заколоти. У той час угорський король разом із військом вирушив на Галич і за допомогою боярства захопив його. Ігоревичі були взяті в полон, а угорські війська стали чинити насильства над населенням. Іноземне свавілля викликало обурення серед жителів, які підняли повстання, у результаті якого на престол повернулися Ігоревичі, яким удалося втекти з полону. Прийшовши до влади, Ігоревичі жорстоко розправилися з галицькими боярами. Як оповідає літопис: «Ігоревичі зібралися на раду в справі галицьких бояр і вирішили перебити їх — і при нагоді таки перебили... було вбито їх числом 500, а інші розбіглися хто куди». Тут, правда, літописець дещо перебільшив число страчених. Але це не допомогло Ігоревичам закріпитися при владі. Уцілілі бояри, серед них наймогутніший Володислав Кормильчич, звернулися до угорського короля з проханням відпустити з ними законного князя Данила і надати допомогу проти Ігоревичів. Заручившись підтримкою короля, велике військо рушило на Галич, який без бою прийняв нащадка Романа. Таким чином, у вересні 1211 р. Данило повернувся на батьківський престол, а декількома роками раніше його братові Васильку та матері Анні вдалося закріпитися на Волині (у містах Берестя і Белз).

Однак на Галицькій землі мир не настав. Галицькі бояри не бажали коритися молодому енергійному князю і, щоб довести свою могутність, за великі гроші викупили з угорського полону Ігоревичів і прилюдно їх стратили. Це був єдиний факт у середньовічній історії України, коли васали привселюдно страчували своїх сюзеренів.

Але це не примусило Данила та його матір коритися боярській сваволі. Через конфлікт із боярами Анна з дітьми знову змушені були рятуватися втечею. Провідник боярства Володислав Кормильчич у 1213 р. насмілився проголосити себе князем. Це був єдиний випадок титулування князем людини не з династії Рюриковичів.

Князювання боярина викликало обурення серед руських князів. До того ж цим фактом вирішили скористатися угорці та поляки. Їхні володарі домовилися про поділ Галицько-Волинського князівства. У місті Спіш вони уклали угоду, за якою передбачалося одружити п’ятирічного сина угорського короля Коломана з трирічною донькою польського князя Соломією та проголосити Коломана «королем королівства Галицького». Також передбачалося укласти унію (союз) галицької православної митрополії з католицькою церквою.

Здійснюючи угоду, угорський і польський володарі почали загарбувати галицькі й волинські землі. Але, розуміючи незаконність своїх дій, вони вирішили відкупитися від Данила, віддавши йому Володимир Волинський.

Угода в Спіші виявилася нетривалою. Завойовники посварилися між собою, чим скористався Данило, який разом зі своїм тестем Мстиславом Удатним, що був запрошений на галицький престол, звільнили Галич і всі землі, захоплені поляками. Так, у 1221 р. Мстислав Удатний, який походив з удільних київських князів, а до того князював у Новгороді, утвердився в Галичі, а Данило — на Волині. Однак згода між князями не була тривалою. Мстислав, будучи недалекоглядним політиком, послухався наговорів галицьких бояр і заповів у 1228 р. Галицьке князівство синові угорського короля — Колтману, що був одружений на його другій дочці. Із цим не міг змиритися Данило, який у результаті десятирічної боротьби з угорцями зміг відновити свою владу в Галичині. Волинь він заповів молодшому братові Васильку, який у всіх важливих справах діяв спільно з Данилом.

1238 р. відзначився для Данила Романовича ще однією важливою подією. Він не лише розгромив під Дорогочином тевтонських рицарів, що вторглися в його володіння, а ще й узяв у полон їхнього магістра Бруно. За літописом, Данило напередодні битви виголосив: «Не личить держати нашу батьківщину крижевникам (хрестоносцям)».

Наприкінці 1239 р. Данило захопив Київ, чим завершив відновлення володінь свого батька.

Відновленню єдності Галицько-Волинського князівства сприяли не лише політична мудрість та воєнний талант Данила і його брата, а й підтримка його починань із боку волинських бояр, жителів міст Галичини і Волині, селян.

Столицею відновленого князівства Данило обрав новозбудоване місто Холм, щоб не бути залежним від галицького боярства. Для зміцнення своїх володінь він розгорнув широку містобудівну діяльність, зміцнював кордони фортецями. Саме в цей час зі Сходу насувалася небезпека — монголо-татари.